Взаємодія арабських держав: Шляхи до нового регіонального порядку на Близькому Сході

Серед численних спроб міжнародної спільноти відновити порядок на Близькому Сході, дійсність свідчить про те, що арабські країни повинні самі подолати розділові ідеології, пріоритизувати спільні інтереси та розвинути кооперативну політичну та безпекову архітектуру, якщо вони хочуть створити новий регіональний порядок, зазначає Пол Сейлем, директор Центру Близького Сходу Карнегі в Бейруті.

Еволюція порушеного регіонального порядку

У своїй роботі “Близький Схід: еволюція порушеного регіонального порядку” Сейлем виявляє тенденції у динамічній історії країн Близького Сходу – від падіння Османської імперії, європейських мандатів до подій після Другої світової війни, які допомагають зрозуміти, як арабські держави, а також Туреччина та Іран сформували свої політики, зокрема після 11 вересня та вторгнення США до Іраку.

Дослідження пропонує низку країн-аналізів, які розглядають, як ключові гравці Близького Сходу – зокрема Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Сирія, Йорданія і Єгипет – реагували на ці зміни.

Сучасні тенденції та виклики

“Події останніх років зруйнували старий, делікатний порядок на Близькому Сході, не замінивши його новим. Попри те, що конкуруючі зовнішні та регіональні игроки просувають свої власні плани для нового регіонального порядку, жодна з цих ініціатив не перемогла. Конкуренція серед цих суперечливих візій та сил виглядає так, що триватиме й у наступні роки”, – зазначає Сейлем.

Водночас відбуваються зустрічі країн-сусідів Іраку, які проходили спочатку в Єгипті, потім у Туреччині та Кувейті. Учасниками, окрім Іраку, стали Іран, Туреччина та ключові арабські країни. Обговорення зосереджувались на вивченні потенційної спільної основи в питаннях безпеки, а також політичних і економічних питаннях.

Можливість відновлення та майбутнє

Сирія, наприклад, може скористатися можливістю відновлення після громадянської війни, щоб закласти основи для більш сильної та інклюзивної кліматичної політики. Але для більшості з них, майбутнє залишається невизначеним, оскільки державна зайнятість знижується, природні ресурси виснажуються, а традиційні зв’язки на межі з сусідніми країнами обмежуються.

Туреччина прагне стати ключовим примирювачем та регіональним центром у Південному Кавказі. Для досягнення цього, Анкара має перейти від націоналістичної риторики до більш прагматичного, стратегічного підходу, який спирається на міжнародний правовий порядок.

У роздумах над кліматичною політикою, традиційні номадичні пасторалісти образу “Аmazigh” в регіоні Драа-Тафілалет стикаються з погіршенням багаторічних нерівностей, змушуючи громаду адаптуватися, що підкреслює сліпі плями державних кліматичних політик.

Виклики, що постали перед попередніми переговорами, свідчать про те, скільки ще потрібно зробити для зміцнення регіональної стабільності.