Туреччина стикається з викликами у коригуванні своєї політики щодо Сирії, враховуючи стійкість режиму Асада та його поступальне відновлення міжнародної легітимності.
Ця стаття є частиною серії “Глобальна динаміка сирійського конфлікту”, в якій експерти Carnegie з усього світу аналізують стратегічні та геополітичні інтереси, що стоять за поточним громадянським конфліктом в Сирії. Повну серію можна переглянути тут.
Передумови до дипломатії
До початку арабської весни Сирія слугувала яскравим прикладом турецької політики “нуль проблем з сусідами”. Після років напруженості, Анкара та Дамаск почали процес зближення, що призвело до спільних засідань урядів та амбітних планів створення загального ринку на Близькому Сході. Незважаючи на критику з боку західних союзників, Туреччина відстоювала цю політику, стверджуючи, що її залучення до режиму президента Сирії Башара Асада спрямоване на зменшення залежності Дамаска від Тегерана.
Зміна зовнішньої політики
Однак, коли режим Асада не дослухався до порад Туреччини та відповів на внутрішні протести надмірною силою, реакція Анкари була дуже жорсткою. У серпні 2011 року, через п’ять місяців після початку повстання, турецький уряд змінив позицію і почав закликати до зміни режиму в Сирії. Цей різкий поворот відобразив фундаментальну зміну в турецькій зовнішній політиці.
Наслідки військових дій
Туреччина прийняла жорстку позицію, щоб досягти своєї мети зміни режиму, запровадивши двосторонній підхід – збільшення міжнародної ізоляції сирійського режиму та допомогу сирійській цивільній і військовій опозиції. Спочатку країна закликала Раду Безпеки ООН виступити за інтервенцію з гуманітарних причин.
Сучасні виклики та соціальні наслідки
Проте ситуація не покращилася, як сподівалась Туреччина. Режим Асада виявився більш стійким, ніж передбачали Анкара і західні уряди. Туреччина зараз приймає близько 750,000 сирійських біженців. Повідомляється, що Тюрк з самого початку конфлікту витратив на цю справу близько 3 мільярдів доларів.
Необхідність коригування політики
Анкара стикається з серйозною проблемою — коригування своїх очікувань та політики щодо Сирії на тлі відновлення легітимності Асада. Туреччина повинна шукати більш справедливі варіанти розподілу витрат з партнерами на Заході, а також знайти ефективні шляхи інтеграції біженців у своє суспільство.
Крім того, політика Туреччини щодо сирійських повстанців змінюється, що створює нові загрози, враховуючи зростання екстремістських груп, таких як Ісламська держава Іраку та Леванту (ІДІЛ), яка відкрито погрожує інтересам Туреччини.
Таким чином, Туреччина перебуває в кризі управління своєю політикою щодо Сирії, і їй потрібно знайти нові підходи у зв’язку зі зміною умов у регіоні.
