Цього тижня на законодавчих виборах у Туреччині кілька сотень тисяч голосів вирішать, чи зможе правляча партія продовжити впровадження найбільш радикальних змін у конституційному порядку країни з моменту переходу до багатопартійної демократії у 1946 році.
Туреччина поєднує пропорційну виборчу систему з одним з найвищих національних бар’єрів у світі. Партії повинні здобути щонайменше 10% національного голосування, щоб мати право відправляти представників до парламенту. Це означає, що лише добре зарекомендували себе політичні партії мають змогу формувати парламентські групи.
За кілька днів до виборів, лише правляча Партія справедливості та розвитку (AKP) і основна опозиційна Республіканська народна партія (CHP) мають певність у подоланні бар’єру. Націоналістична рухова партія (MHP) має рейтинг 10-11%, що знаходиться в межах статистичної похибки. Здатність MHP подолати цей бар’єр визначить майбутнє турецької політики.
У парламенті без другої за величиною опозиційної партії правляча AKP, ймовірно, отримає конституційну більшість у 376 місць, яку її лідер, прем’єр-міністр Ердоган, так прагне досягти. Ця більшість є критично важливою для наступного кроку президента. Ердоган не приховує своїх амбіцій змінити конституцію і запровадити президентську систему на зразок американської або французької з собою на чолі.
Ердоган залишається безсумнівно найпопулярнішим політиком у країні. Якщо він буде обраний президентом на два послідовні п’ятирічні терміни, починаючи з 2014 року, то матиме 20 років на вершині турецької політики, що дозволить йому радикально змінити внутрішню політику, зовнішню політику та навіть динаміку турецького суспільства. Не випадково, що виборча платформа AKP багата на посилання на 2023 рік, століття Турецької Республіки.
Однак мрія Ердогана про конституційну більшість зникне, якщо MHP подолає національний бар’єр, окрім CHP. Проте, партія прем’єра досі має шанс здобути абсолютну більшість у парламенті й сформувати наступний однопартійний уряд.
Попередній виборчий успіх AKP тісно пов’язаний з економічними успіхами Туреччини та реалізацією соціальних програм для бідних. Країна сильно відновилася після глобальної кризи з темпом зростання 8,9% у 2010 році, що є найвищим в Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та третім найвищим у світі після Китаю та Аргентини. Водночас уряд AKP активно реалізував ініціативи щодо забезпечення доступного житла та впровадження майже універсального медичного покриття. Ця економічна динаміка дозволила правлячій партії зберігати популярність, незважаючи на зростаючі свідчення обмеження свободи слова, зменшення толерантності до dissent, сценарій централізованого вступу до університету та звинувачення на адресу уряду в нав’язуванні соціально консервативної агенди.
Однак, те, що може бути вигідно AKP, може не бути вигідним для турецької демократії. Досвід попередніх конституційних поправок у вересні 2010 року чітко показав, що правляча партія Туреччини зазвичай покладається на власну більшість замість того, щоб шукати консенсус для реалізації навіть базових змін у конституційному порядку країни. Менша більшість змусила б AKP вступити в суттєві переговори з опозицією щодо бажаних змін та, одночасно, допомогла б зменшити поляризацію країни. Це також могло б заспокоїти страхи щодо все більш авторитарних тенденцій прем’єр-міністра Туреччини.
Насправді, найцікавіший аспект цього виборчого циклу стався в трансформації політичної опозиції. Протягом минулих років основна опозиційна партія, CHP, сильно покладалася на підтримку армії та турецької юстиції в спробах протистояти впливу AKP. Головним повідомленням CHP до турецького виборця було збереження республіканських цінностей, зокрема секуляризму. В результаті CHP змогла консолідувати підтримку лише серед тих, хто жорстко дотримується кемалізму. Проте вона не змогла надати надію або здобути підтримку значної частини суспільства, яке стало амбіційним. Ця структурна недолік перешкодила CHP стати серйозною альтернативою правлячій AKP. Словом, турецька демократія страждала від відсутності дієвої загрози правлінню AKP.
З новим лідером Кемалом Киличдароглу CHP переживає суттєву зміну. Політична риторика партії стала більш ліберальною, менш націоналістичною і більш узгодженою з цінностями соціальної демократії. Ця трансформація буде зміцнена, якщо CHP зможе збільшити свою частку голосів з 22%, яку вона отримала на виборах у 2007 році.
Таке перезавантаження політичної сцени в Туреччині кардинально змінить внутрішні динаміки. Країна страждала від втрати імпульсу в демократичних реформах, а також зростаючої відчуженості до Європи. Це викликано як змінами пріоритетів правлячої партії, так і повною нездатністю політичної опозиції змусити уряд вирішити ці критично важливі питання.
Однак після виборів є реальна надія на співпраця між правлячою AKP та опозиційною CHP для перегляду конституції Туреччини, поліпшення основних свобод та прав меншин, а також відродження європейської мрії.
Такі зміни в політичній констеляції також дадуть безцінну можливість для ЄС знову залучити Туреччину та її основних політичних гравців. Це усуне проблеми, які заважають переговорам про членство в ЄС.
Тривала проблема курдів також незабаром вийде на перший план. Стратегія Курдської партії миру і демократії (BDP) висувати незалежних кандидатів, щоб обійти національний бар’єр, ймовірно, дозволить їм здобути 25-30 парламентських місць. У подальшому це політичне представництво буде ключовим для конструктивного діалогу щодо проблеми, яка досі є невирішеною.
Нарешті, новообрані представники Туреччини будуть покликані створити умови, які дозволять етнічним, релігійним і навіть соціальним меншинам в країні повірити, що вони живуть у державі, чутливій до їхніх потреб та занепокоєнь. Саме це є наступним і невідворотним кроком для зрілості турецької демократії. Це також те, як Туреччина може реально обґрунтувати свою риторику, що вона є прикладом для нових демократій на Близькому Сході та в Північній Африці.
