Збройне повстання в Сирії не втратило своєї чинності, але залишається помітно меншим, ніж сума його частин. Станом на вересень 2013 року збройне повстання в Сирії пройшло помітну консолідацію, як у політичному, так і в командному рівні. Хоча це позитивний розвиток, його, ймовірно, недостатньо для подолання режиму президента Башара Асада.
Фрагментація та дезорганізована конкуренція серед повстанців тривають, і нові альянси не продемонстрували суттєвого підвищення оперативної ефективності. За оцінками, загальна сила повстанців не зросла за минулий рік, що свідчить про «зменшення населення потенційних нових рекрутів».
Ці тенденції свідчать про зростаючу дисконектність між різними складовими сирійської революції: формальною політичною опозицією, збройним повстанням та активістами на місцях. Основні частини збройного повстання або не хочуть, або не можуть інтегруватися в цю ширшу структуру.
Консолідація та конкуренція повстанських груп
Хоча збройне повстання досягло деяких успіхів в організаційному зміцненні та покращенні бойової ефективності, ці досягнення значною мірою зумовлені зусиллями Саудівської Аравії щодо сприяння більшій єдності та згуртованості серед повстанських груп.
Інтерес до формування нових коаліцій зросли, хоч і незважаючи на зменшення частоти нових оголошень про формування груп з листопада 2012 року. В той же час більшість повстанців все ще віддають перевагу створенню власних груп або коаліцій.
Відсутність політичного лідерства та його наслідки
Відсутність надійного політичного лідерства у збройному повстанні продовжує послаблювати його цілісність та забезпечує значні тактичні переваги сил режиму. Збройне повстання бореться з режимом Ассада непослідовно, та при будь-якій новій тактиці, вони все ще мають невелику кількість постійних бійців.
Незважаючи на своє прагнення до успіху, повстанці все ж залишаються уразливими перед внутрішніми та зовнішніми викликами, оскільки багато з нових груп мають схильність до фрагментації.
Сподівання та реалії
Незважаючи на жорстокі умови, збройне повстання продемонструвало значну стійкість, відображаючи глибоке невдоволення своєї соціальної бази. Але, незважаючи на свою стійкість, небезпечно покладатися на обіцянки повстанців щодо формування єдиного фронту проти режиму чи його подальшого ослаблення.
Відсутність узгодженого підходу та політичної єдності, а також залежність від зовнішнього фінансування ставить під сумнів майбутнє збройного повстання, яке, щоб залишитися життєздатним, повинно знайти шлях до більшої інтеграції та узгодженості серед своїх сил.
