Процес децентралізації в Тунісі має величезний потенціал. Однак центральний уряд, місцеві органи влади, громадянське суспільство та міжнародні донори повинні зусиллями інвестувати в цей процес.
З моменту революції 2011 року Туніс зробив кілька кроків для передачі влади від центральних структур, керованих сім’єю Бен Алі, до нового демократичного уряду. Сьогодні країна повинна вирішити важливе завдання — передати повноваження з національного рівня на місцевий. Децентралізація влади має потенціал вирішити давні проблеми регіональних диспропорцій у сферах охорони здоров’я, освіти, бідності і інфраструктури.
Муніципальні вибори 6 травня 2018 року, перші демократичні місцеві вибори в країні, являють собою важливий крок до консолідації демократичної трансформації. Однак ці вибори є лише маленькою частиною більш широкої програми децентралізації, успіх якої невизначений без належної правової бази та політичної волі.
Хоча на папері місцеве управління в Тунісі існує деякий час, в реальності воно було лише «пустою вигадкою», на думку туніського вченого Неджі Бакуша. Фактично, політична система була вкрай централізованою, підпорядковуючи місцеві структури безпосередньо центральному уряду.
Децентралізаційний процес Тунісу може відродити демократичну перехід, надаючи можливість місцевим діячам, покращуючи надання послуг, впроваджуючи нові ідеї у політику, та зменшуючи навантаження на центральний уряд. Однак для досягнення успіху необхідно забезпечити довгострокові системні зміни у врядуванні й фінансовій владі та продемонструвати короткострокові досягнення, особливо в регіонах, які традиційно відстають.
Глобально вважається, що децентралізація має кілька позитивних наслідків, зокрема підвищення ефективності роботи уряду та зменшення корупції. Офіційні особи, які знаходяться ближче до народу, можуть легше визначати їхні потреби, що веде до ефективнішого надання публічних послуг.
Децентралізація також дозволяє експериментувати з різними політиками, оскільки зміни на місцевому рівні зазвичай реалізуються простіше. Місцеві уряди можуть бути більш креативними у розробці політичних рішень для місцевих проблем.
Крім основного плану передачі адміністративної та фінансової влади від центрального уряду до місцевих структур, цілі децентралізації полягають у забезпеченні більш рівномірного розподілу ресурсів, наданні можливостей місцевим акторам ухвалювати рішення для своїх громад та покращенні надання послуг по всій країні. Проте для успіху децентралізації необхідна значна підготовка та наявність певних інституційних і психологічних умов.
Зараз Туніс страждає від велетенських регіональних диспропорцій з практично всіх показників. У 2013 році вісімнадцять муніципалітетів утримували 51% державного бюджету, тоді як 246 муніципалітетів отримували лише 49%. На фоні цього, децентралізація повинна стати механізмом подолання соціально-економічних нерівностей.
Громадяни Тунісу сподіваються, що децентралізація принесе більше уваги їхнім регіонам і допоможе вирішити проблеми, які викликають почуття відчуження від центральної влади. Таким чином, реформа децентралізації є не лише символічно важливим кроком, а відображає реальні потреби і сподівання суспільства.
Водночас, decentralization не є панацеєю. Якщо центральний уряд on paper підтримує децентралізацію, політична воля має бути справжньою і досить сильною для реалізації змін.
Загалом, децентралізація в Тунісі має потенціал покращити управлінські процеси, але її успіх залежить від зусиль усіх залучених сторін: центрального уряду, місцевих органів влади, громадянського суспільства та міжнародних донорів.
