Після історичних переговорів у Білому домі цього тижня, президент України Володимир Зеленський зазначив, що Україна та її союзники “вже працюють над конкретним змістом безпекових гарантій”.
Лідер лейбористів, сер Кір Стармер, проводив віртуальну зустріч країн, які готові допомогти Україні у забезпеченні безпеки після укладення мирної угоди – так звану “Коаліцію бажаючих”.
Британія також направила свого головного військового керівника, адмірала сера Тоні Радакіна, до Вашингтона для обговорення можливостей підтримки з боку США. Розвиток подій очевидний.
Але що насправді означають “безпекові гарантії” на практиці?
Діапазон варіантів досить широкий: від “бойових підрозділів” до загрози серйозних економічних санкцій проти російського експорту нафти.
Почнемо з того, що хоче Україна, і чого, принаймні в недалекій перспективі, не отримає – це членства в НАТО.
Президент США Дональд Трамп виключив цей варіант, втім, не лише він, а й інші країни НАТО, такі як Словаччина, не підтримують це через ризик загострення конфлікту між НАТО та Росією.
Очевидно, що Україні потрібні сильні безпекові гарантії після підписання мирної угоди, щоб запобігти можливому новому наступу з боку Росії.
Саме тому сер Кір та президент Франції Еммануель Макрон формують “Коаліцію бажаючих”, що включає понад 30 країн, з метою надання Україні міжнародної підтримки.
Одним із можливих варіантів є патрулювання українського повітряного простору, що може здійснюватися з існуючих аеродромів у сусідніх Польщі чи Румунії з участю США.
Проте для цього потрібні чіткі правила застосування сили, аби не бути лише символічним жестом. Пілоти повинні знати, чи можуть вони дати відповідь у разі порушення Росією мирної угоди.
Чорне море – ще одна ділянка, де західні безпекові гарантії можуть допомогти утримати флот Росії та забезпечити безперешкодний рух комерційних суден з портів, таких як Одеса.
На суходолі ситуація ускладнюється. Український фронт простягається більше ніж на 600 миль (понад 1000 км).
В “Коаліції бажаючих” немає можливості зібрати достатню кількість військових для захисту цієї лінії контакту, навіть якщо б президент Путін був згоден, чого не станеться.
Кремль не допускає присутності жодних військ НАТО в Україні імовірно будь-якими шляхами. Тому військова підтримка, скоріше за все, обмежиться навчанням, розвідкою та логістичною допомогою.
Залишається невизначеним, які безпекові гарантії Росія буде приймати для України. Багато коментаторів вважають, що Москва не має мати жодного впливу на це питання.
Однак жодна країна з “Коаліції бажаючих” не готова направити війська в Україну проти волі, адже ніхто не хоче починати Третю світову війну.
Експерти військової справи вказують на необхідність участі США в будь-яких майбутніх “гарантійних силах”, адже без впливу США неможливо говорити про реальну підтримку.
В ідеальному світі, що Україна та її союзники очікують від Вашингтона – це не лише підтримка майбутніх сил, але й гарантія військової допомоги у разі нової агресії з боку Росії.
Тепер, після останнього саміту в Алясці, Трамп заявив, що США будуть залучені, але без безпосередньої військової присутності в Україні.
Лейтенант-генерал у відставці Бен Ходжес заявив, що він скептично налаштований щодо серйозності США в питаннях безпекових гарантій для України.
Він підкреслив, що європейські країни не довіряють Володимиру Путіну, і немає сумнівів, хто є агресором у цій війні.
Сер Бен Уоллес, колишній міністр оборони Великої Британії, вважає, що Захід недостатньо рішучий у протистоянні Путіну.
Едвард Арнольд, старший науковий співробітник з європейської безпеки, підкреслює, що “Коаліція бажаючих” наразі є політичною амбіцією, більше ніж жорсткою військовою структурою.
Наступні кілька місяців справді перевірять її рішучість і політичну готовність діяти.
