Підхід Європейського Союзу (ЄС) до Ірану став однією з небагатьох успіхів європейської зовнішньої політики. Зокрема, підписання проміжної угоди в листопаді 2013 року, що обмежила ядерну програму Тегерана, стало історичним досягненням дипломатії ЄС. Катрін Аштон, головний дипломат ЄС, продовжує вести переговори з Іраном від імені міжнародної спільноти та прагне досягти “комплексної” угоди до кінця липня 2014 року.
Проте, ЄС не демонструє стратегічного мислення. Незважаючи на центральну роль у переговорах P5+1, стратегічна оцінка його загального підходу до Ірану виявляє недостатність. ЄС успішно виконує свої поточні задачі, але не готовий до зміни обставин. Така зміна може статися, якщо радикали в Ірані чи США зірвуть переговори або якщо внутрішні політичні події в Ірані чи регіональні зміни, такі як громадянська війна в Сирії або ситуація в Іраку, стануть ще більш насильницькими.
Якщо ЄС продовжить фокусуватися лише на ядерній проблемі, існує ризик, що угода буде сприйнята як кінцева мета. Тому паралельно з переговорами про фінальні деталі, ЄС повинен розробити стратегію для майбутніх відносин з Іраном.
Європейський підхід до переговорів
Коли європейці, представлені міністрами закордонних справ Франції, Німеччини та Великої Британії (E3), вперше включилися в дипломатичні переговори з Іраном понад десять років тому, вони мали три цілі. Десятиліття потому європейці досягли успіху на всіх фронтах. Водночас, військовий варіант залишається на столі, але війна проти Ісламської Республіки наразі малоймовірна.
Необхідність стратегічного підходу
Однак позитивна позиція ЄС підривається тим, що він досі не визначив своїх конкретних цілей щодо Ірану та способів їх досягнення. ЄС не грає в довгу гру, і його стратегічний підхід обмежується дипломатичними зусиллями та запевненням, що Іран не повинен мати ядерну зброю.
Постійна підтримка та майбутні ініціативи
У перспективі, щоб подолати вузькі рамки переговорів, ЄС має сприймати Іран як частину своїх ширших регіональних та глобальних інтересів. Це включає в себе: 1) Посилення заходів з нерозповсюдження, 2) Підвищення уваги до прав людини, 3) Більшу співпрацю з Іраном у вирішенні конфліктів, 4) Встановлення стимулів для подолання інших перешкод.
Для реалізації цього підходу ЄС повинен створити робочу групу з Ірану, яка об’єднає всі відповідні департаменти та забезпечить виконання широкої політики.
Завдяки своїй важливій ролі у цій справі, ЄС має прагнути зробити свою політику щодо Ірану прикладом того, як добре організована політика може принести користь як державам-членам, так і партнерам, зокрема Сполученим Штатам.
